Саботаж чи очищення? Чому стаття NYT про енергетику - це напівправда
Корупційний скандал в українській енергетиці – це не доказ «держави-невдахи», а симптом того, що імунітет системи нарешті запрацював у розпал війни.
Публікація The New York Times Zelensky’s Government Sabotaged Oversight, Allowing Corruption to Fester про нібито системний «саботаж» наглядових рад в Україні порушує важливі питання корупції. Але водночас вона формує спрощений і частково хибний образ того, як насправді функціонує українська держава під час війни.
Чому цей наратив неповний?
По‑перше, корупція в енергосекторі не є винаходом чинної влади. Це спадок принаймні двох десятиліть, про який попереджали і ОЕСР, і профільні дослідження щодо української енергетики задовго до 2019 року. Спроба звести все до особистого «саботажу» Зеленського і його команди ігнорує структурні чинники: надмірну частку державної власності, політичний вплив на тарифи, старі неформальні мережі та історичну залежність від радянських/російських технологій.
По‑друге, сама історія з «Енергоатомом» показує не «відсутність держави», а конфлікт усередині держави. Сотні обшуків, прослуховування, документування 10–15‑відсоткових «відкатів» із контрактів і арешти у справі на близько $100 млн — це результат роботи НАБУ і САП, спеціалізованих антикорупційних інституцій, створених якраз під вимоги Заходу. Ці органи не тільки не зупинилися перед наближеними до міністра енергетики чи колишніми бізнес‑партнерами президента, а навпаки, демонстративно довели справу до підозр і затримань.
По‑третє, реакція політичного керівництва України була не лише оборонною, як це намагається показати NYT. Після вибуху скандалу президент публічно підтримав розслідування НАБУ/САП, заявивши про «повне очищення» менеджменту «Енергоатому», необхідність оновлення керівництва ключових енергокомпаній та санкції проти фігурантів справи. Кабмін, своєю чергою, оголосив повні аудити найбільших держпідприємств у секторі й запуск нових конкурсів до наглядових рад із залученням іноземних партнерів. Це не скасовує попередніх політичних помилок, але руйнує картинку про «повний контроль мафії» без спротиву системи.
По‑четверте, твердження про те, що наглядові ради є єдиним або головним антикорупційним запобіжником, не відповідає навіть аналітиці самих європейських інституцій. У звітах Ukraine Facility Platform та ЄС наглядові ради описані як частина ширшого пакета: приватизація там, де це можливо, деполітизація тарифів, прозорі ІТ‑системи закупівель, посилення повноважень антикорупційних органів і реальна судова практика. Фетишизація однієї інституції створює ілюзію, що достатньо «правильно» укомплектувати ради — і багатомільярдний сектор автоматично стане чесним.
По‑п’яте, NYT майже не говорить про власну роль Заходу у формуванні ризиків. Європейські уряди і міжнародні банки фінансували енергетичні компанії, знаючи, що наглядові архітектури недосконалі, але свідомо погоджуючись із підвищеним ризиком заради підтримки України у війні. Це був політичний вибір, а не обман «невинних донорів хитрою корумпованою Україною».
Окремо варто сказати про відповідальність іноземних менеджерів у наглядових радах, зокрема «Енергоатому». Формально саме вони покликані представляти інтереси західних донорів, мають доступ до значної частини інформації про контракти й фінансові потоки та отримують за це винагороди на рівні, який для більшості українців виглядає шокуючим — сукупні компенсації для іноземних членів рад великих держкомпаній обчислюються десятками тисяч євро на місяць. Теза про те, що ці люди «нічого не знали» або «їх нікуди не пускали», викликає обґрунтований скепсис: навіть якщо уряд реально блокував окремі рішення чи доступ до документів, тоді логічно очікувати публічних демаршів, гучних відставок на піку підозр, звернень до донорів і європейських інституцій — а не постфактумних пояснень після вибуху скандалу. Коли ж про обмеження повноважень рад стає відомо лише з журналістських розслідувань і витоків, це виглядає не як «героїчний спротив професіоналів», а як спільна зона відповідальності — українських політиків, західних урядів і тих самих високооплачуваних «незалежних» директорів, які роками працювали в системі, не виносячи конфлікт у публічну площину.
І тепер, коли антикорупційні органи самі виводять на поверхню масштабні схеми, логічно говорити не про «зраду», а про болючий, але необхідний етап очищення. І нарешті, важливо чесно артикулювати контекст: Україна воює з державою, яка десятиліттями цілеспрямовано вбудовувала свої впливи в українську енергетику й оборонку — через технології, ринки збуту, персональні зв’язки. Нормально критикувати Київ за повільні або половинчасті реформи. Ненормально — виривати корупцію з цього геополітичного й історичного контексту, ніби йдеться про ще одну «балканську історію» без Росії у фоні.
Скандал навколо «Енергоатому» і держкомпаній — не привід згортати підтримку, а шанс змусити українську владу прискорити те, що й так закладено в євроінтеграційних умовах: реальну зміну правил гри в держсекторі, а не лише ротацію прізвищ у наглядових радах
Олексій Мацука, matsuka.online